22
Добрий день. Мене звати Ігор. У мене подвійна ампутація, як бачите. Про мене дуже коротко. Я до війни був цивільною людиною, працював в офісі. Під час війни я став піхотинцем, який рив окопи і стріляв у ворога. Я, власне, місцевий з міста Стрий, ну, біля Львова. Це таке, це гори. Я там був, на жаль, за останні роки, тільки декілька раз, але там, де немає транспорту, шуму машин, де відкритий простір на вершині, там, ну, дуже класно. Там відчуваєш, відчуваєш, що ти чогось досягаєш. Ну і... вільний простір… зовсім інше почуття, ніж тут у нас на рівнині.
Улюблена пора зима. Люблю зиму. Улюблені краєвиди – я просто люблю, коли рипить сніг, коли мороз є, сніг рипить і все біле, навіть на деревах позамерзало. Люблю зиму.
Зараз ніяке місто небезпечне, на жаль. Моє місто, скажемо так, може в неї старалися, але не попали. Та зараз треба стати добряче на ноги. Тому всі мої захоплення, поки це – навчитися ходити. А в майбутньому –це повернутися, по суті, до старого життя. Тобто велосипед, прогулянки, гори можливо, бо реабілітолог вже натякав, що цього року так, так що чекаю того.
Маму люблю найбільше, ну що зробиш? У нас сім'я, виходить, патріотичне, бо батьки обоє військові, вже, правда, на пенсії. І я і брат пішли на війну, так що у нас поки що все добре. Про маму. Коли вона лишила мене бабі і я лежав у ліжку, плакав, огортаючи і її халат.
Та після 2014 року просто більше став українського вживати, спілкуватися, більше патріотом став трошки.
В одному фото, яке в нас гуляло, по всьому світу це фото гуляло. Це де в Києві, на вокзалі центральному жінка з автоматом вела дитину до поїзда евакуаційного. Це така дуже сильна фотка. І найзворушливіша і водночас така... Ну, да, і саме емоційна для війни цієї, ну, як на мене.
Ну, да, у нас... Я служив... Наш батальйон був новостворений, так що всі новоприбувші. Ні, коли перші дні було дуже страшно, чесно признаюся, я стояв на посту, я співав, ну не в голос, звичайно, співав або “батько наш Бандера”, або гімн України, так що, на жаль, але так.
Та досягти якихось цілих, таких пов'язаних з травмою, тобто піднятися на гору, або, ну, щось, якесь таке досягнення. Поки що такі плани, мрії вернутися до минулого життя. Високо нічого немає.
Good day. My name is Ihor. I have a double amputation, as you can see. Briefly about myself: before the war, I was a civilian, working in an office. During the war, I became an infantryman, digging trenches and shooting at the enemy. I'm originally from the town of Stryi, near Lviv. It's in the mountains. I've only been there a few times in recent years, but it's a place without the noise of cars, with open space on the peaks. It's very nice there, you feel like you've achieved something. And... free space. It's very different from here we on the plain.
My favorite season is winter. I love winter. Favorite landscapes? I just love when the snow crunches, when there's frost and snow, it crunches, and everything is white, even the trees are frosted. I love winter.
Unfortunately, no city is safe, and my city, let's say, they might have tried, but they didn't hit it. Now I need to get back on my feet. So all my hobbies are currently about learning to walk again. In the future, I want to return to my old life. That means biking, walking, maybe hiking in the mountains because the rehabilitator hinted at that this year it's possible, so I'm looking forward to it.
I love my mother the most, what can you do? Our family is patriotic because both of my parents are military, though retired now. Both my brother and I went to war, so we are doing fine for now. About my mother, when she left me with my grandmother and I was lying in bed, crying and hugging her robe.
After 2014, I started using more Ukrainian to communicate. I became more patriotic, a little more. There was one photo of us that went around the world. It's where, in Kyiv, at the central station, a woman with a rifle led a child to the evacuation train. It's a very powerful photo. The most touching and at the same time... well, yes, and the most emotional for this war, as for me.
Well, where I served... Our battalion was newly formed, so all the soldiers were newcomers.
During the first days, it was very scary, honestly, I'll admit, I stood on duty, singing, though not loudly, singing either "Father Bandera" or the national anthem, so, unfortunately, but yes.
To achieve some goals related to my injury, like climbing a mountain or, well, some kind of achievement. For now, my plans and dreams are to return to my past life. There's no high goals.
你好， 我的名字叫 Ihor。正如你所見，我雙腿截肢了。簡單介紹一下我自己：戰前我是一名文職人員，在辦公室工作。戰爭期間，我成為了一名步兵，負責挖掘戰壕和向敵人開火。我來自斯特里市，靠近利維夫，它位於山區。近年來我只去過那裡幾次，但那裡沒有汽車的噪音，山頂上有開闊的空間。那裡非常美好，你會覺得自己達成了某些成就。還有， 自由的空間。跟這裡的平原很不一樣。
我最喜歡的季節是冬天， 我喜歡冬天。 最喜歡的風景？我喜歡雪花嘎吱嘎吱響的時候， 下霜下雪的時候， 雪花嘎吱嘎吱響， 所有的東西都是白色的， 連樹都結了霜， 我愛冬天。
不幸的是，沒有哪個城市是安全的，我所在的城市也一樣，他們可能試圖攻擊，但沒有擊中它。現在我需要重新站起來。所以目前我所有的興趣嗜好都是關於學會再次行走。將來，我想回到以前的生活。那意味著騎自行車、散步，也許還有爬山，因為康復師鼓勵我今年有可能可以做到，所以我非常期待。
我最愛我的母親，這能怎麼辦呢？我們家很愛國，因為我的父母都是軍人，儘管現在已經退休了。我和我兄弟都參加了戰爭，所以目前我們還算過得去。關於我的母親，當她把我留給我的外婆時，我躺在床上， 抱著她的長袍哭泣。
2014 年之後，我開始更多地使用烏克蘭語交流。我變得更愛國了一點。有一張照片在世界各地傳播。 那是在基輔的中央車站，一位手持步槍的婦人帶著一個孩子上了疏散列車。這是一張非常震撼人心的照片。最感人的同時， 嗯，是的，也是這場戰爭中最激勵人心的，對我來說也是如此。
至於我服役的地方， 我們的營是新組成的，所以所有的士兵都是新兵。
在最初的幾天裡， 說實話，我感到非常害怕，我承認，我站崗時會唱歌，雖然不是很大聲，但會唱《班德拉父親》或國歌，所以， 很不幸，但是， 是的。
實現一些與我的傷勢有關的目標，例如爬山或者，嗯，某種成就。目前，我的計劃和夢想是回到過去的生活。沒有什麼遠大的目標。
